«Є багато людей, яких пам’ятаю й завдяки яким стала справжнім фахівцем. Та основу того склав мій тато, – каже завідувачка кафедри акушерства та гінекології №2 ТНМУ, професорка Світлана Геряк. – Він у моєму житті є не лише батьком, а й головним вчителем. Мені завжди хотілося досягти його рівня, того, що він знає та вміє. Глибинні знання й розуміння кожної справи, яку він робить, – для мене приклад. Тато мене навчив не зупинятися на півдорозі, прагнути кращого, робити все якісно або ж не робити взагалі. І таких засад я дотримуюся».
Сьогодні Світлану Миколаївну Геряк запросили до нашої «Вітальні».
«Мріяли з братом стати такими, як батьки»
– Світлано Миколаївно, як вам працюється в умовах війни?
– Зрозуміло, що навантаження зараз більше, психологічний рівень важчий. Приїжджають до нас пацієнтки з Київської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської областей. Намагаємося максимально створити їм домашні умови, підтримати морально та допомогти матеріально. Багато жінок, які змушені були переселитися, просто плачуть після того, коли народжують здорових діточок у хороших умовах та доброзичливому ставленні. Вони щасливі, що їм вдалося потрапити до нас у такі важкі часи.
– Як себе налаштовуєте на позитив, на працю, коли від бентежних новин, можливо, опускаються руки?
– Наша робота й полягає в тому, щоб створювати позитив. Це, напевно, єдина спеціальність у медицині, яка взагалі не може бути без позитиву: коли народжується дитинка, вона кричить, сльози на очах у матері та батька – то в нас самих також з’являються сльози від того, що ми допомогли дати це життя. По суті, ми надихаємося цим позитивом і добром, які потім можемо віддавати нашим пацієнтам.
– Перейдемо від народження сучасних діток до вашого дитинства. В якій родині формувалися?
– У медичній. Шлях становлення моїх батьків непростий, адже вони були в родині першими лікарями, всього в медицині досягли винятково своїми знаннями та працею. Вважаю, що мені та моєму братові було значно легше сприймати медицину, оскільки ми з народження зростали в медичному середовищі та мріяли стати такими, як батьки, втім, обрали більш радикальні напрямки.
Мій батько Микола Іванович Швед – кардіолог, відомий професор, який працює в нашому університеті вже багато років, завідувач кафедри невідкладної та екстреної медичної допомоги. Мама Людмила Володимирівна починала з азів терапії, сімейної медицини, згодом перейшла на вужчу спеціалізацію – в ендокринологію, багато років працювала в обласній лікарні ендокринологинею. Брат Андрій Миколайович Швед – відомий офтальмохірург, власник медичної клініки, виконує дуже складні офтальмологічні операції. Батьки заклали нам основоположні принципи, які рухають нами в житті. Мама була ідейною натхненницею (усміхається), а тато – науковим фундаментом для того, щоб ми могли досягнути всього, чого досягли.
– Ви тернополянка?
– Так, я народилася в Тернополі, але моє дитинство минуло на Рівненщині, трохи в Кременці. Оскільки батько після закінчення Тернопільського медичного інституту служив у військовій частині на Рівненщині, вся сім’я вирішила переїхати до нього та залишитися там на деякий час. Коли захистив кандидатську дисертацію, тодішній ректор Іван Семенович Сміян запросив працювати в наш університет. Отож ми повернулися до Тернополя, де з братом й пішли навчатися.
Звичайно, батьки намагалися дати нам найкращі знання. Я закінчила спеціалізовану школу з поглибленим вивченням іноземних мов № 3. З такою спеціалізацією на той час вона була єдина в нашому місті. Навіть не підозрювала, які можливості це дасть мені в майбутньому! Основи іноземної мови, які отримала тоді, стали підґрунтям для того, що я змогла бути завідувачкою кафедри на факультеті іноземних студентів.
– Маючи приклад батьків, у вас навіть сумнівів не було, що підете в медицину?
– Абсолютно не було. Більше того, акушерську спеціальність я обрала самостійно, ніхто мене не орієнтував, батьки навпаки більше радили йти в терапію. Чому вирі-шила, що мушу бути тільки акушеркою-гінекологинею? Це моя мрія з часу вступу до університету. За характером я активна людина, тож вважала, що повинна робити операції, а жінки на той час у хірургію йшли мало, тому частково це теж стало поштовхом до мого вибору. Зрештою, мені до вподоби не так операції, як сам процес, коли народжується дитина. Саме народження дитини є тим кінцевим результатом, до якого ми прагнемо у своїй роботі. У мене навіть гадки не було, що можу бути якоюсь іншою фахівчинею. Ніколи!
«Намагаюся свої знання та досвід донести до людей»
– Чим найбільше згадуються студентські роки?
– Студентські роки припали на тяжкі часи. Це був період становлення української держави 1991-1996 рр., коли людям іноді не вистачало на хліб та молоко. Ми жили на стипендію, підпрацьовували, але, незважаючи на те, в нас була цілком позитивна обстановка у сфері навчання. Викладачі намагалися дати нам багато знань, усе розказати, показати. Це спілкування з викладачами справді дуже цінне. Коли почала вже сама викладати, то наче звідкись з підсвідомості стала застосовувати щось з їхніх методів, згадувала: а ось це мене такий-то вчив робити, а ось той навчив те. Когось конкретно не називатиму, адже нам пощастило – в нас були дуже хороші викладачі в усіх напрямках. Вони запам’ятовуються на багато років та є основою того, що ми прагнемо далі розвиватися.
– Якими були перші кроки вашого становлення?
– Мені таланило на людей, у яких хочеться вчитися та які вміють навчити. У мене були хороші хірурги, які мене вчили оперувати, добрі спеціалісти, які на чергуваннях показували, як правильно дивитися за пацієнтами, обстежувати, на що звернути увагу. Завдяки тому, що я працювала в онкодиспансері, де мала можливість разом з онкохірургами робити багато різних видів хірургічних операцій, нині почуваюся впевнено в гінекологічній хірургії. В мене також були дуже хороші помічники-вчителі у родзалі, які мені все доступно пояснювали й показували, доброзичливо ставилися, тож я змогла навчитися всіх тонкощів акушерства. Люди діляться своїми знаннями. Це дуже важливо.
Так, у мене в житті були чудові вчителі: покійний Павло Йосипович Стебло, який надзвичайно доклався до мого фахового становлення; в онкодиспансері мені дуже багато допоміг і сформував як хірурга Дмитро Богданович Кривокульський, який працює й нині; у родзалах мене навчала Ніна Кирилівна Костик, неперевершений професіонал своєї справи; заступниця головного лікаря перинатального центру Валентина Дмитрівна Якимчук – людина, з якою ми роками йдемо пліч-о-пліч, зробили разом тисячі операцій.
Водночас я не забувала про науку. Чи не відразу після закінчення інституту пішла в аспірантуру. До становлення мене як професійної науковиці найбільше доклалися академік Валерій Миколайович Запорожан (науковий консультант моєї докторської дисертації), член-кореспондент В’ячеслав Володимирович Камінський та член-кореспондент Володимир Ісаакович Медведь. Те, що я займалася наукою, дало мені можливість розширити кругозір, бачення певної проблеми, відповідно, робити ґрунтовніші висновки й щось краще рекомендувати своїм пацієнтам.
– Ваш науковий доробок нині вагомий.
– Так, мої досягнення досить, вважаю, чималі. За 10 років четверо моїх учнів захистили кандидатські дисертації та ще двоє майже завершили свої роботи, ще є понад десять захистів магістерських робіт. Я – співавторка двох монографій, двох підручників, понад десяти посібників. Беру активну участь у наукових конгресах, конференціях, з’їздах, численних стажуваннях, обмінах досвідом за кордоном, тобто намагаюся в різний спосіб свої знання й досвід донести до людей та принести їм користь.
– Які напрямки вашої наукової роботи?
– Напрямки моєї наукової роботи ґрунтуються на дослідженні патології вагітності, що протікає в умовах екстрагенітальної, тобто коморбідної патології. Таких пацієнток бояться лікарі, які не є акушерами-гінекологами, а для акушерів-гінекологів вони завжди передбачають великий клопіт. Адже нашарування проблем вагітності з важкими хронічними захворюваннями – це справді дуже непросто. Вивчення ускладнень, що можуть виникнути, запобігання їм, розробка нових напрямків протоколів, програм лікування – ось це й є моя наукова робота. В нашому перинатальному центрі навіть створене відділення екстрагенітальної патології. Одне з небагатьох в Україні. Тут концентруються пацієнтки, на яких звертають особливу увагу, адже вони не такі, як інші вагітні, й не такі, як інші хворі у соматичних відділеннях. Це досить велика ніша акушерства й я намагаюся найкраще розв’язувати її проблеми. Водночас до мене звертаються також багато гінекологічних пацієнток різних напрямків. Стараюся їх усіх консультувати, надавати поради, допомогу. Власне, не так їм, як лікарям, що їх ведуть. Саме для цього в нас й є консультативні прийоми.
– Були пацієнтки, що вам особливо запам’яталися?
– У нас багато особливих пацієнток. Якось був виклик в один з районів, куди поїхала разом із судинними хірургами. У жінки розвинувся гострий тромбоз вен ноги, ця пацієнтка була нетранспортабельна. На свій страх, ризик і велику відповідальність, адже умов, де вона перебувала, взагалі не було для продовження її лікування, ми привезли її в наш перинатальний центр. І нам вдалося-таки до родорозрішення її стан стабілізувати. З цією пацієнткою було все добре, народилася дуже гарна дитина.
Загалом у нас було дуже багато пацієнток і з масивними кровотечами, яких ми рятували, і з різними іншими складними ситуаціями. Слава Богу, є ангели-охоронці над нами, які дають нам можливість зробити все вчасно та якісно.
– Ви віруюча людина? Траплялися моменти, які інакше, як чудом Божим не назвете?
– Незважаючи на те, що вірю в Бога, я реаліст. Вважаю, що професійні якості спеціалістів мають дуже велике значення. Більше того – має значення саме робота в команді. Від того, як розуміють один одного люди в колективі, залежить, як швидко будуть вони виконувати всі дії, надавати допомогу, а це – життя наших жінок, до того ж – молодих, в яких є новонароджена дитина. Тож у нас немає права на помилку. В нас має бути той ангел-охоронець, який підштовхне зробити те, що маємо зробити.
– Тобто це чудо трапляється через ваші руки?
– Якщо ж мовити про чудо, то це більше стосується новонароджених недоношених діток, які іноді, незважаючи на всі проблеми, що в них є, виживають. Адже буває так, що скільки б зусиль не докладали дитячі анестезіологи, все ж не можуть врятувати дитинку, а є ситуації, коли такі дітки якось відреагували на допомогу лікарів і їх виходжують без проблем, які могли бути в них. Оце справді можна назвати дивом.
Утім, згадала я й про такий випадок. Півтора року тому в нас була іноземна пацієнтка – американка, яка разом з чоловіком приїхала до Тернополя з гуманітарною місією. На тлі загострення ковіду в неї почалося відшарування плаценти та дуже масивна кровотеча. Розпочали операцію – а кровотеча все не зупиняється. Ми ніяк не могли збагнути, що ж коїться. Прибігли з лабораторії, кажуть, що такого аналізу крові навіть ще не бачили.
Ми врятували і Хезер, і її красунечку Шарлот, а потім з’ясували, що в неї просто не могло бути по-іншому. Вже після операції дізналися, що жінка перенесла рак шкіри, тож таке незгортання крові пов’язане з цим захворюванням. Це один з випадків, про який можна сказати – чудо. Бо ж справді не знаю, як мені вдалося стабілізувати ситуацію при тих показниках аналізу крові, що в неї були. Добре, що я їх не бачила (усміхається). Ці люди, родина Сомервел, дуже позитивні, світлі. Вони потім прийшли, подякували, принесли подарунки для лікарні – апарати для підігріву крові та для прослуховування серцебиття. І досі пам’ятають, часто телефонують нам зі США, надсилають вітання, світлини.
– У вас уже доволі поважний досвід викладацької роботи.
– Так, досвід викладання з 1998 року. Це вже 24 роки.
– Сучасні студенти порівняно з попередніми поколіннями хочуть вчитися?
– Студенти дуже зацікавлені. Немає кращих студентів чи гірших. Не вважаю, що студенти прийшли до університету лише для того, щоб відбути заняття. Багато залежить і від викладача, а не лише від студентів. Якщо викладач зацікавлює, вони відразу входять у процес, починають теж більше цікавитися, читати, запитувати. Дуже велике значення в навчанні має те, наскільки тісний контакт між викладачем і студентом.
– Наукова діяльність, викладацька робота, активна праця в обласному перинатальному центрі. Як вам вдається все поєднувати?
– У мене родина вже звикла, що вони живуть з професоркою (сміється).Незважаючи на це, я чемно виконую всі свої домашні обов’язки. Коли є потреба – мої рідні завжди допомагають. Утім, я не розділяю науку, навчання, лікування. Це для мене єдине ціле, адже не може бути лікаря, який не вчиться, і не може бути клінічного науковця, який не бачить хворого.
– Ви стали професоркою в досить молодому віці.
– Так, я була однією з наймолодших професорів. Докторську дисертацію захистила 2009 року, на той час мені було 34 роки.
– І як воно – бути професоркою в 34 роки?
– Коли сама робиш все від «а» до «я», коли присвячуєш тому багато часу, від чого справді страждає родина, бо недодаєш їм уваги, то, ставши доктором наук у такому віці, відчуваєш поштовх до того, що можеш досягти ще чогось більшого, щось зробити для суспільства, підняти рівень науки – адже в тебе ще є для цього час. Це не є ціль, на якій ти зупиняєшся. Це та сходинка, з якої маєш піти вище.
– У вас багато нагород, звань. Що з них для вас найдорожче?
– Звання лікаря. Щира подяка людини. Коли люди приходять і кажуть, що вони щасливі: «Дякуємо, що ми були саме у вас. Ми пам’ятаємо, що ви нас врятували». Це для мене найбільша цінність і свідчення того, ким я є.
«Найближчі люди творять мій внутрішній стан»
– Коли надміру втомлюєтеся від повсякденних клопотів, як відновлюєте сили?
– Сили черпаю у сім’ї. В мене дві донечки – Вікторія й Валентина, чоловік Юрій, теж медик, який мене розуміє та завжди підтримує. Скажімо, впродовж року, коли я активно оперувала та приходила після 3-4 операцій украй утомлена, чоловік всі домашні обов’язки брав на себе. Мені з ним пощастило. Є в нас уже маленькі онучки Марта та Максим, яких подарувала старша донька. Коли повертаюся додому, забуваю про всю втому, з рідними мені відпочивати найкраще. Дуже любимо разом мандрувати Карпатами, їздити в тури в країни Європи.
– Доньки теж пішли в медицину?
– Так, старша донька пішла моєю стежкою, вона акушерка-гінекологиня, вже завершує роботу над кандидатською дисертацією. Молодша донька ще навчається в нашому університеті на третьому курсі, вона хоче бути невропатологом, як тато. Діти так вирішили самі, ми не обираємо їм шлях, не вказуємо, що вони мають робити.
– Ви щаслива людина?
– Вважаю, що щаслива. Щастя – дуже неоднозначне поняття. Скажімо, сьогодні найбільше щастя – це те, що всі живі та здорові. Друга складова – розуміння і любов найближчих людей. Для мене родина має дуже велике значення. Ми одні одних підтримуємо, любимо, допомагаємо, і це додає наснаги жити та працювати. Коли приходжу додому й відчуваю, що про мене піклується чоловік, коли ввечері мені телефонує тато, а раніше дзвонила й мама, а діти зайвий раз не потурбують, бо прийшла з ночі після важкої операції – це має дуже велике значення. Це дає внутрішній спокій, упевненість, що є люди, які тебе люблять та які про тебе піклуються. Я маю ту сім’ю, яку люблю, маю тих людей, які люблять мене. Звичайно, має значення підтримка друзів, колег, але все ж саме найближчі люди творять мій внутрішній стан.
– Нині кожен задумується, що він найперше зробить після нашої Перемоги. Що зробите ви?
– Піду до церкви та подякую Богові, що закінчилася війна.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА